170 років від дня народження видатної просвітительки Софії Русової

Лише за незалежної України ім’я видатної педагогині Софії Русової, яка своє життя присвятила творенню національної системи виховання, повернулося на рідну землю. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а також за силою і пристрастю, з якими звучало її слово на захист духовності української культури.

Софія Русова народилася 18 лютого 1856 року в селі Олешня на Чернігівщині. Батько Федір Ліндфорс був військовим, швед за походженням. Тривалий час перебував на службі у місті Омську, де одружився з донькою генерал-губернатора Ганною Жерве, француженкою за походженням. Мовою спілкування у родині, як згадувала Софія, була французька, діти з гувернантками вивчали англійську й німецьку, але навколо повсякчас звучала українська мова й українські пісні.

Доля розпорядилася так, що донька шведа і француженки Софія Ліндфорс та син росіянина і грузинки Олександр Русов, ставши подружжям, влилися в часи найгрізніших випробувань українського народу в ряди його палких захисників, стали відомими постатями визвольних змагань українців.

Пов’язавши своє життя з Олександром Русовим, Софія постійно мандрувала за чоловіком – земським статистиком, етнографом, громадським діячем, який із різних причин міняв місця проживання. У 1899 році сім’я Русових приїхала до Полтави, куди по службі перевели чоловіка. Полтавська земля, її історія і культура, прекрасні люди наснажували родину Русових, особливо Софію Федорівну, збагачували духовно на звитяжну працю, формували як відомих культурних та громадських діячів, що прагнули волі українській землі, щастя рідному народові. Ці підвалини продовжать розвиватися в тривалій педагогічній праці Софії Русової в часи визвольних змагань 1917-1921 років, а згодом в еміграції.

Ось як Софія Федорівна описувала Полтаву у своїх мемуарах: «Полтава тих років жила досить інтенсивним культурним життям. Зорганізовано історично-етнографічний музей, улаштовано «Гоголівський дім», з читальнею й книгарнею. В усі ці організації статистики вносили багато українського, і все культурне життя Полтави почало закрашуватися українською ідеєю».

Куди б не закидали Русових життєві обставини — в Єлисаветград чи Харків, Одесу, Херсон чи Вінницю, в їхньому гостинному домі завжди знаходили підтримку представники свідомої інтелігенції. Коли в Херсоні гастролювала трупа Кропивницького, гостями Русової були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Вона дружила з поетесою Чайкою Дніпровою, професором Дмитром Багалієм, письменником Панасом Мирним.

У 1908 році Олександр Русов дістав запрошення з Києва від директора Комерційного інституту Довнар-Запольського викладати статистику. Софія щаслива: збулася її мрія жити й працювати в Києві. У 1910 році Русова ввійшла до складу вчительської колегії комерційної школи й учительського товариства під директорством професора П.Холодного. У Комерційному інституті вона викладає французьку мову. У той час у педагогічному житті сталася знаменна подія – почав виходити педагогічний журнал «Світло». Його організував талановитий молодий учитель з Полтавщини Григорій Шерстюк, співредакторами були Софія Русова і Спиридон Черкасенко.

Після Лютневої революції 1917 року секретарем освіти в першому українському уряді був призначений Іван Стешенко. З особливою теплотою згадує Русова співпрацю Іваном Матвійовичем, якого вона знала передусім як людину енциклопедичних знань і чиї переклади українською Фрідріха Шиллера неабияк цінувала: «Мені пощастило працювати в секретаріаті Стешенка. Яка це була непохитна енергійна людина! Він держав міцно національну лінію в освіті, кинувши гасло: вся освіта, згори до низу – українська!». Саме завдяки їй, як керівниці департаменту дошкільного виховання, в УНР почали діяти українські садочки. Здавалося б – війна і хаос, а тут – дошкільне виховання, підручники, книгарні, пошук і підготовка працівників освіти. Сьогодення доводить, наскільки правильними зі стратегічної точки зору були ці зусилля молодої держави, бо освіта – один із головних чинників безпеки.

Після перемоги більшовиків Софія Федорівна змушена була емігрувати. Коли в Подебрадах (Чехія) заснували Українську Академію, професор Русова дістала туди запрошення. У цей же час у Гаазі відбулися збори Інтернаціональної Жіночої Ради, куди Українська Жіноча Рада делегувала Софію Федорівну. «Треба тепер, щоб Русова цілу Європу об'їхала й розповіла про стан України», – говорив з цього приводу Симон Петлюра. І вона несла світові правду про те, що коїться в Україні. Розповідала про голод, винищення селянства, терор проти національно свідомої інтелігенції.

У 1923 році один із найвизначніших організаторів культурного життя української еміграції в Чехії Микита Шаповал поділився із Софією Русовою ідеєю створення в Празі Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Софія Федорівна бере активну участь у розробці організаційних питань, висловлює свої пропозиції. Русовій доручається викладання педагогіки. У книжці «Нова школа» вона наголошувала, що діти – найдорожчий скарб кожного народу, це «ключ золотий», що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту.

Померла Софія Русова 5 лютого 1940 року в Празі. Похована на Ольшанському цвинтарі недалеко від могили Олександра Олеся. Її останніми словами до українців було: «А ви працюйте, всі разом працюйте й не сваріться».